Есей Артура Шопенгауера — «Про марноту існування» (Uber die Eitelkeit des Daseins, 1851)

Ця форма бачення, що присутня в цьому есе, мала б зводити до мінімуму бажання жити, відчувати, творити й усе, що є в нас як у людях. Але це можливо лише за умови розщепленості й зависання на одному з тих розщеплених полюсів нашого єства та втрати об'ємності і цілісності.

А в тексті є повнота картини реальності, повнота тебе як чесності з собою й буттям, що веде не до деструктивного — лягти у помиральну яму й чекати кінця, — а навпаки: кричати цьому буттю через свою переповненість, через розширення своєї форми до піку, до витонченості у своїй присутності тут, у своїй проявленості тут.

Екзистенційний бунт, який прорізає все — не через ресентимент, який взиває до безглуздості й марності своєї появи та проявленості, або гірше — перекладання вини на щось суще. А через похід у себе, через свою форму існування та виплавлення в ній з абсурдності, нерозуміння, відчаю в чисту волю бути — бути без причин. Та так бути, що світиться вона у творчості, естетиці, грації жити. Як ліхтар, який починає тобі підсвічувати й наводити на те, що є таким, яким є. І прорізає все, що ми бачимо й не можемо зрозуміти, але розуміння є зайвим у речах, які ми не здатні описати, а лише трансформувати в собі без опису.
.................................
Артур Шопенгауер — «Про марноту існування» (Uber die Eitelkeit des Daseins, 1851)

Марнота існування розкривається в усій формі буття: у нескінченності часу та простору — на противагу скінченності індивіда в них обох; у плинному сьогоденні як єдиній формі, в якій існує дійсність; у випадковості та відносності всіх речей; у невпинному становленні без справжнього буття; у постійному бажанні без задоволення; у вічному краху прагнень, з яких і складається життя.

Час — і спричинена ним скороминущість усіх речей — це форма, в якій воля до життя (що як річ у собі є неминущою) відкриває самій собі марноту своїх прагнень. Час — це те, завдяки чому все в наших руках перетворюється на ніщо і втрачає будь-яку реальну цінність.

Того, що було, більше немає; його існування таке ж мізерне, як і того, чого ніколи не було. Але все, що є, у наступну ж мить стає тим, що було. Тому найнікчемніше сьогодення має перед найвеличнішим минулим перевагу дійсності, через що перше співвідноситься з останнім як Щось із Нічим.

На свій подив, ми раптом існуємо, хоча до цього не існували незліченні тисячоліття; і невдовзі ми знову не існуватимемо, так само незліченні тисячоліття. «Це не може бути правильним», — каже серце. І навіть у найгрубішому розумі, під час роздумів над такою ідеєю, має зародитися передчуття ідеальності часу. А це, разом з ідеальністю простору, є ключем до будь-якої істинної метафізики, оскільки звільняє місце для зовсім іншого порядку речей, ніж порядок природи. Саме в цьому й полягає велич Канта.

Кожна мить нашого життя належить сьогоденню лише на одну мить; потім вона назавжди відходить у минуле. Щовечора ми стаємо біднішими на один день. Ми б, мабуть, збожеволіли, спостерігаючи за цим стрімким витіканням нашого короткого проміжку часу, якби в найглибших надрах нашого єства таємно не усвідомлювали, що маємо частку в невичерпному джерелі вічності, з якого можемо знову й знову черпати нове життя і оновлений час.

Звісно, на роздумах такого роду можна було б побудувати теорію, що найвища мудрість полягає в тому, аби насолоджуватися сьогоденням і зробити цю насолоду метою життя — оскільки лише сьогодення є реальним, а все інше — лиш гра думок. Але з таким же успіхом цей спосіб життя можна назвати й найбільшою дурістю: адже те, що за мить перестає існувати, що зникає так само безслідно, як сон, — не варте жодних серйозних зусиль.

Наше існування не має іншого фундаменту, на який могло б спертися, окрім швидкоплинного сьогодення. Тому за своєю суттю його формою є невпинний рух, без жодної можливості того спокою, до якого ми так відчайдушно прагнемо. Це нагадує біг людини, яка мчить з гори і неодмінно впала б, якби спробувала зупинитися, і тримається на ногах лише завдяки безперервному бігу; або палицю, що балансує на кінчику пальця; або ж планету, яка впала б на своє сонце, якби перестала нестримно мчати вперед. Отже, існування характеризується неспокоєм.

У такому світі, де неможлива жодна стабільність, де немає жодного тривалого стану, де все охоплене невпинними змінами та сум'яттям і втримується на канаті лише завдяки постійному крокуванню вперед, — у такому світі про щастя годі й думати. Воно не може мешкати там, де немає нічого, окрім платонівського «вічно виникаючого й ніколи не сущого».

По-перше, жодна людина не є щасливою: усе своє життя вона женеться за уявним щастям, якого рідко досягає, а якщо й досягає, то лише для того, щоб розчаруватися; як правило, зрештою вона входить у гавань, зазнавши кораблетрощі та втративши щогли. По-друге, абсолютно не має значення, була людина щасливою чи нещасною в житті, яке складалося лише з низки швидкоплинних митей сьогодення і яке тепер добігло кінця.

Сцени нашого життя нагадують грубу мозаїку: зблизька вони не справляють жодного враження; щоб побачити їхню красу, треба відійти на відстань. Тому досягти чогось бажаного — означає виявити його марноту; і саме тому, хоча ми все життя проводимо в очікуванні кращого, ми часто водночас із тугою оплакуємо минуле. Сьогодення ж розглядається лише як щось тимчасове і як виключний шлях до мети. Отже, більшість людей наприкінці шляху, озираючись на своє життя, бачать, що прожили його ad interim [в очікуванні], і з подивом усвідомлюють: те, що вони дозволили пройти повз них так неуважно і без насолоди, і було їхнім життям — тим самим, в очікуванні якого вони жили.

Життя постає перед нами насамперед як завдання: завдання зберегти себе, відвернути нужду. Якщо це завдання вирішене, то здобуте стає тягарем, і з'являється друге завдання: зробити з ним щось таке, аби врятуватися від нудьги, яка, мов стерв'ятник, кружляє над кожним забезпеченим життям. Тож перше завдання — щось здобути, а друге — забути про здобуте, яке інакше перетвориться на тягар.

Те, що людське життя є якоюсь помилкою, достатньо доводиться простим спостереженням: людина — це згусток потреб, які важко задовольнити. Їхнє задоволення призводить лише до безболісного стану, в якому людина залишається наодинці з нудьгою; а нудьга є прямим доказом того, що існування саме по собі не має цінності, бо нудьга — це не що інше, як відчуття порожнечі буття.

Адже якби життя, у жаданні якого полягає наша сутність і наше буття, мало в собі позитивну цінність і реальний зміст, — нудьги не існувало б: саме по собі існування наповнювало б нас і приносило задоволення. Але насправді ми не відчуваємо радості від існування, окрім тих митей, коли чогось прагнемо — і тоді відстань та перешкоди змушують нашу мету виглядати так, ніби вона здатна нас задовольнити (ілюзія, що розвіюється, щойно ми її досягаємо), — або коли ми зайняті винятково інтелектуальною діяльністю, і тоді ми ніби виходимо з життя, щоб поглянути на нього збоку, як глядачі в театрі. Навіть чуттєва насолода полягає в постійному прагненні і згасає, щойно мету досягнуто. Коли ж ми не залучені до жодної з цих речей, а повертаємося до самого існування, нас наздоганяє його нікчемність та марнота — саме це відчуття і називають нудьгою.

Те, що найдосконаліший вияв волі до життя, втілений у людському організмі з його незрівнянно винахідливим і складним механізмом, повинен перетворитися на пил, а вся його сутність і всі його прагнення зрештою неминуче віддаються на поталу знищенню — це недвозначна заява природи про те, що всі зусилля цієї волі по суті є марними. Якби вона була чимось, що має цінність саме по собі, чимось, що неодмінно повинно існувати, її метою не було б небуття.

Проте яка ж разюча відмінність між нашим початком і нашим кінцем! Ми починаємо в безумстві тілесного жадання та сп'янінні хіттю, а закінчуємо в розпаді всіх наших частин і затхлому смороді трупів. Та й шлях від одного до іншого, якщо казати про наше благополуччя і насолоду від життя, невпинно йде на спад: щасливе мрійливе дитинство, радісна юність, сповнені тяжкої праці роки зрілості, немічна і часто жалюгідна старість, муки останньої хвороби і, зрештою, передсмертні конвульсії — хіба не здається, що існування — це помилка, наслідки якої стають дедалі очевиднішими?

Найкраще, що ми можемо зробити, — це розглядати життя взагалі як процес розчарування: адже цілком ясно, що саме на це розраховано все, що трапляється на нашому шляху.