Зробив хлоп своїми руками батіг. Та старався: виростив собі кизил, обрав найкращу гілку не зломиш, збита — на руків'я; та туди ж найкращої лагідної шкіри з дубильні, та сиром'ятної на пугу, та сам сплів і прикріпив канатну китицю. Все зробив, все створив, все реалізував.
Усе примовляв:
— на підмогу, до руки,
— на підмогу, від журби,
— на гонитву й ляк, від голотьби.
Поклав на краще місце, видніше місце, єдине місце, що було для нього день і ніч біля руки. Так і почав славне, краще життя, життя по той бік батога. І сік він не стільки плоть, чи фізичне, а скільки волю, аж доки страх перед покаранням не став солодшим за невідомість свободи.
Пройшли роки, покоління. Батіг — у рамці, біля фото сім'ї, на стіні. У батозі сенсу вже немає, та його загорнули у слова, одягнули в пишні шати допомоги голотьбі. Голотьба радіє: обнімає його, цілує й ловить відляски як дарунки, як рятівну протягнуту руку. А інша за спинами погладжує того, що на стіні, як пам'ять, як меланхолію за часами, коли все було прямо та й без гри.
Така собі історія містечка в часі. Часі, який зупинився, де одяг змінився, лиця пом'якшали, а душі сховались, розчинились і випились у дарунок творінню, яке й зробив той перший хлоп.
Думка в миті споглядає сама себе без фамільярної приті й лише має на язиці спів кобзарів, які — за межею покладистої рятівної руки, які самі собі спів, які самі собі гнів, які самі собі хліб, які самі собі гніт