Старець каже: — Не прокинувшись, очі відкривши, ідеш. Не думаючи, тілом рухаючи, живеш. Живеш через каркас, що підтримує, випрямляє і автоматично штовхає вперед-назад. Через закриті очі бачиш блик за бликом, гул за гулом — чітке ніщо, що для сліпця є все.
Молодик парирує: — Ви, пане, жили давно й довго. Не знаєте мене, а я — вас, і тому очевидно ж скажу: «Ви могли це все змінити, зупинити, виправити, а лише аморфно пливли, щоб я і всі ми були такими».
Старець вусом шепоче: — Я винен у свій час, якого немає. Ти винен у свій, який є. Я вже не існую, ти ще є. Я вже бачу, ти ще ні.
Молодик, напружився, сів на камінь і думав. Та так думав, ніби ще ніколи, до того ніколи. І мовив: «Невнятно, безслівно, гречка, безсенсово, старий пень, смерд, не поступлюсь місцем, прискорив крок, закрий вікно... як ти смієш!» Усе далі зникав молодик, стоячи на місці, розчиняючись у ніщо.
Старця вже й не було там. Він дивився на схід сонця, яке різало йому зіниці, а він не кліпав, щоб відчути, зафіксувати, що бачить. Бачить ніби так, що зараз пропалить те сонце взором, духом, правдою.