«Наш бог тьмяніє» Гюстав Флобер про «Знедолені» Віктора Гюго

Я мушу зберегти цей лист, оскільки до цього Флобер вважав Гюго велетнем, твори якого прикрашали його читальний стіл. І варто вчитатись у ці рядки повільно, вдумливо... Він їх, вочевидь, ретельно підбирав, хоча й емоційно передав. Саме такий скепсис має розвивати в собі будь-яка людина: не існує речей, які апріорі, лише через авторитет чи нашій препозиції, мають бути правильними, хорошими чи прекрасними. І при цьому тут більше розпачу, ніж оцінки. Або скажу в дусі автора: «Вірність формі понад вірність репутації». Гюго тут вдався до проповідування і зрадив свій талант.

ПАНІ РОЖЕ ДЕ ЖЕНЕТТ. 1862р.

Вам я можу сказати все. Ну так от! Наш бог тьмяніє. «Знедолені» викликають у мене дике роздратування, а говорити про них погано не можна ‒ виглядатимеш донощиком. Становище автора непохитне, неприступне. Я, що все своє життя схилявся перед ним, тепер обурений! Треба мені нарешті вилити свій гнів.

Я не знаходжу в цій книзі ні правди, ні блиску. Щодо стилю, то він мені здається навмисно недбалим і ницим. Це спосіб підлеститися до широкої публіки. Гюго вклоняється і розшаркується перед усіма: він плоско лестить сенсімоністам, філіппістам ‒ кому завгодно, аж до трактирників. Персонажі написані однією фарбою, як у трагедіях! Де ви бачили таких повій, як Фантіна, таких каторжників, як Вальжан, і таких політиків, як безглузді диваки з товариства Друзів абетки? Жодного разу ми не бачимо, щоб вони страждали до глибини душі. Це якісь манекени, цукрові лялечки, на кшталт монсеньйора Б'єнвеню. У своєму соціалістичному ентузіазмі Гюго звів наклеп на церкву так само, як він звів наклеп на злидні. Де ви знайдете єпископа, який просить благословення у члена Конвенту? Де знайдете фабрику, звідки робітницю виганяють за те, що вона народила дитину? А відступи? Скільки їх! Скільки їх! Пасаж про клоаку, мабуть, захопив Пеллетана. Ця книга створена для соціал-католицького наброду, для всієї філософсько-євангелічної нечисті. Які чарівні характери ‒ пан Маріус, який три дні харчується однією котлеткою, і пан Анжольрас, який у своєму житті цілувався всього два рази, бідний хлопчик! Щодо їхньої мови, то говорять вони дуже добре, але всі однаково. Просторікування татуся Жильнормана, марення Вальжана у фіналі, гумор Коломьєза та Грантера ‒ все це відлито за однією моделлю. Нескінченні дотепи, жарти, навмисна веселість і рішуче нічого смішного. Громіздкі міркування з приводу речей, що лежать поза сюжетом, і нічого про речі, для сюжету необхідні. Натомість цілі проповіді, щоб сповістити, що все загальне виборче право ‒ чудова річ, що масам необхідна освіта, ‒ цим вас напихають до нудоти. Справді ж, ця книга, незважаючи на окремі прекрасні шматки, а вони рідкісні, ‒ дитяча. Спостережливість для літератора якість другорядна, але недозволено так фальшиво описувати суспільство, будучи сучасником Бальзака і Діккенса. Але ж сюжет сам по собі чудовий, але якої він вимагав холоднокровності і якого наукового кругозору!

Вірно, що татусь Гюго зневажає науку, він це довів.

...Нащадки не пробачать цій людині, що вона силкувалася бути мислителем, всупереч своїй природі. Куди завела його пристрасть до філософської прози? І що за філософія! Філософія Прюдома, татуся Річарда і Беранже. Він не більший мислитель, ніж Расін або Лафонтен, яких не надто-то шанує, іншими словами, він, як і вони, підхоплює найбільш поширені, популярні ідеї своєї епохи, викладаючи їх так нав'язливо, що забуває про свій твір, про своє мистецтво. Така моя думка; зрозуміло, я залишу її при собі. Кожен, хто береться за перо, повинен відчувати занадто велику вдячність до Гюго, щоб дозволити собі його критикувати, але, дивлячись на нього збоку, бачиш, що боги дряхліють.