Останні люди казали: "Ті, що літають у вісні – ростуть" і моргали.

Останні люди казали: "Ті, що літають у вісні – ростуть" і моргали.
Про що вони кажуть, вже й не знали, навіть кому говорити – вже було все одно.
Сміх був неприродний, радість розфасована і подана на показ.
Танець свідомостей був у вирі: спільний, одноманітний, прогнозований.
Це почув-побачив і не впізнав усіх той, хто літав у вісні. Та опісля того – присів.
А ті ж забули, що ростуть не тільки тим тілом, а й духом, та й за сам дух також.
Літати – то не про політ, то про перехід, про порив крізь межі того, чого немає, того, що є і того, чого не може бути.
Стало лячно, та не їм. Вир їх їв, пив, та з ними говорив: "Скажіть, у що ви вірите?"
Присівший бачить: всі по колу кажуть: "Ті, що літають у вісні – ростуть" і моргають.